Саакашвілі в країні замріяних янголів. Він намагається докричатися до людей, які воліють нічого не чути, — Бушанський

16 сентября, 2017

Саакашвілі в країні замріяних янголів

Я не адвокат Михаїла Саакашвілі. Але, судячи з усього, йому потрібен адвокат, бо Саакашвілі в Україні не розуміють і навіть не відчувають. 
Я не збираюся писати апологію. Саакашвілі нема в чому виправдовувати. Я лише хочу нагадати, хто такий Саакашвілі, чому він в Україні та що він зробив для України. 
Я пишу цей текст тому, що Саакашвілі – це голос у пустелі. Хоча, якщо без патетики, якщо висловитися простіше, то Саакашвілі лише намагається докричатися до людей, які воліють нічого не чути. 
Задаймося простим питанням: чому Саакашвілі в Україні? Чому він зараз не в Нідерландах, звідки родом його дружина, і не працює там в адвокатській фірмі за грубі гроші? Чому не їздить університетами США і не читає лекції про користь демократії та животворящу роль лібералізму? Чому не сидить за столом з видом на океан і не пише книгу про новітній російський імперіалізм? А міг би. І не пошкодував би, якби обрав просте «чоловіче щастя» відставного політика, світоча лібералізму та демократії. 
Наш Леонід Кравчук – сама респектабельність. Він полірує себе день і ніч, аби сяяти, аби не оступитись і не зірватися з історичного постаменту. Наш Леонід Кучма день і ніч проклинає ту мить, коли вляпався в Мінські переговори. «Я також хочу побачити Україну без Кучми». У цих його словах не бракує ані скептицизму, ані зловтіхи. Але хочеться спитати: це ж як треба було розбудовувати політичні інститути держави, аби чітко розуміти, що без твоєї здатності домовлятися на зустрічах «без краваток», без зав’язаних на твою персону важелів і противаг, – країна полетить під укіс? Утім, Кучмі вистачило здорового глузду змиритися з результатами Помаранчевої революції і… тихо зникнути з політичної арени. І Кравчук, і Кучма воліли залишатись у минулому, втішаючись спогадами і зверхньо позираючи на сьогодення. 
Михаїл Саакашвілі не схотів залишатись у минулому. Мабуть, просто не зміг. Тісно йому на постаменті, тісно на сторінках історії. Він – не персонаж політичної історії, він – її автор. 
Історія – це політика сьогодні. Саакашвілі – людина з політико-історичним чуттям. І тому, він ніколи не читатиме лекції в якому-небудь Принстоні про російський неоімперіалізм. Він боротиметься проти цього неоімперіалізму. Не просторікуватиме про причини та витоки пострадянського олігархату, а брутально, зухвало, на межі нервового зриву – викриватиме цей олігархат. 
Це – Саакашвілі. Він не може інакше. І справа не лише в особливостях його темпераменту. Справа в його свідомості, в тому – як він усвідомлює політичну ситуацію на пострадянському просторі, й у тому – як він усвідомлює свій обов’язок. Саакашвілі – це функція. Тіло людини на прізвище Саакашвілі й усі сили цього тіла усвідомлюються ним як функція, як засіб, як інструмент для боротьби, для служіння історії, тій історії, котра сьогодні є в пелюшках політики. Саакашвілі виконує свій обов’язок. І це все, чого він прагне, все, що він може. В цьому він бачить своє покликання. Без цього покликання і служіння обов’язку він не існує.
Чому Саакашвілі в Україні? Є формальна відповідь на це питання: в 2014 році його запросив Петро Порошенко, аби Саакашвілі у нього підтанцьовував, задля легітимації влади Петра Порошенка. 
А потім ці двоє «разошлись, как в море корабли». То чому ж Саакашвілі залишився? Відповідь теж проста: бо саме тут, в Україні, він побачив своє місце – місце, де він може виконати свій обов’язок. Адже Україна – це нині саме та точка, де можна зламати хребет пострадянському олагархату, та точка, де можна зламати хребет Путіну й новітньому російському імперіалізму. Україна – це простір боротьби. Це простір, де змінюється світ і твориться історія. 
А тепер повернімося до питання про нашу глухоту, наше небажання чути його слова й розуміти його вчинки. 
Телевізійні канали любили Саакашвілі, коли він, за згодою Петра Порошенка, критикував Арсенія Яценюка. А хіба не було за що критикувати? А хіба вся Україна не палала ненавистю до Яценюка? Хіба критика, яку висловлював Саакашвілі, не була слушною?
Але ставлення до Саакашвілі радикально змінилося, коли він став уже непотрібен Порошенку. Реформа одеської митниці саботувалася центральною владою і висміювалася ЗМІ. Будівництво дороги «Одеса – Рені» – висміювалося. Ви чули, Саакашвілі поселився в наметі на будівництві дороги? Саакашвілі – комік!
Так, Саакашвілі полюбляє жарти. І все, що йому потрібно, – поселитись у наметі при дорозі. Утім, спитаймося: а хіба дорога на Рені була не потрібна? Хіба вона була непотрібна мешканцям Білгород-Дністровського, Татарбунар, Ізмаїла? Чому ж тоді не підтримали Саакашвілі? 
Кошти на дорогу мали надходити з одеської митниці. Однак, рішенням Насірова (безперечно, за згодою Порошенка), размитнення товарів було переведено на інші митниці. На цьому і скінчилися гроші. Чому ж мешканці Одещини не підтримали Саакашвілі? Бо сміятися, за підказкою телевізора, – простіше, аніж включити мозок і зрозуміти ситуацію. Бо ремствувати, скаржитись і чекати манни небесної – простіше, аніж боротися за свої права та свої інтереси. 
Саакашвілі нічого не зробив в Одесі – ось те, що можна почути на Одещині та з телевізійних екранів. Звідки беруться ці тези на телебаченні – відомо. Але ще хочеться знати, що зробили мешканці Одещини, коли Саакашвілі боровся за одеську митницю і критикував Насірова? Що зробили мешканці Одещини, коли Саакашвілі вимагав будівництва дороги «Одеса – Вінниця», дороги, яка зараз просто не існує? Нічого не зробили. 
Одесити обрали мером Труханова. Труханов – банальний кримінальний злочинець зі зв’язками, які тягнуться до Адміністрації Президента. Домагаючись, аби фінал Євробачення відбувся в Одесі, Саакашвілі переступив через своє еґо і перед телекамерами тис руку Труханову, пропагуючи Одесу. Інтереси міста та області були для нього на першому місці. Але де були інтереси одеситів, коли Труханов почав зносити в Одесі пам’ятки архітектури? Інтерес, мабуть, був у тому, щоб хіхікати над Саакашвілі, якому до всього є діло і який ніяк не вгамується, як інші респектабельні голови ОДА. 
Саакашвілі радикально суперечить нашій ментальності. Він тривожить благословенний сон України. «Країна замріяних янголів» – так Ґустав Водічка охарактеризував нашу країну: країна сну та байдужості. 
Ми народ, який століттями жив неполітичним життям. Тільки одиниці билися за цю країну під Крутами. Ті одиниці загинули. Замріяні янголи вижили. І жили, доки не прийшов 1933 рік. І тоді всі сонні, замріяні та байдужі – виздихали страшною смертю. 
Саакашвілі – трагічна особистість. Він прийшов говорити до людей, які не хочуть чути нічого, окрім власної байдужості. Вони хочуть, щоб життя влаштувалося якось саме. Щоб Порошенко перестав брехати, щоб чиновники перестали красти, щоб олігархи відмовились од вигідних для них тарифів і від банківських афер, щоб сама по собі припинилася війна.
Тупі й ліниві обивателі готові відмовитися від Криму, від Донецька і Луганська, від помсти окупантам. Аби лише тихо і полюбовно. Аби лише ніхто не тривожив українське сонне царство. 
І того Саакашвілі, який заважає жити простим приватним життям і скаржитись на життя, – обурливий нонконформіст. 
Я назвав Саакашвілі «трагічною особистістю». Але я ще сподіваюся, що це перебільшення. Я ще сподіваюсь, що ми здатні жити політичним життям, а не лише спостерігати за тим, що політика робить із нашим життям. Я сподіваюсь, що ми здатні діяти, діяти щодня і чути людей, які, принаймні, не брешуть нам.

Валентин Бушанський


Комментрование закрыто.